Так сплелися їхні долі.

Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних сім років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають п'ять з половиною, найбільше шість,— ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті і обстрілює жованими паперовими кульками із скляної трубочки класну дошку... Як же ж тобі хочеться!..

Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: «Здається, він трохи менший за мене... Ононо як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!»

На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки і дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники дерлися вгору по канату, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:

– А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровенницьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв. Нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дужже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.

Кукуевицький закліпав очима, і козинака застряла у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:

– М-меее!..

Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.

Спасокукоцький торжествував: «Ага! З'їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!»

Але на наступній перерві Кукуевицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:

– А я... якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: «Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!» І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити...