– Г-г-г-ав! — сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.

– О-у! — одсмикнув руку лікар.— Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? — І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!

Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.

– Га-а-а! — закричав Спасокукоцький.

– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.

– Болить.

– Не може бути.

– Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.

– Тю! — сказав лікар.— І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в стінгазету.

– Напишіть-напишіть! — сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.

– Що?! — весело вигукнув лікар.— Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.

– Га? — Спасокукоцький від подиву розкрив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.

«Ой! Це ж тепер усі знатимуть... І Кукуевицький знатиме... Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуевицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона... Ой, що ж тепер буде?..»

Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо за дзижчала. Було зовсім не боляче... Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:

– Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..

Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.

– Ви вільні!

Спасокукоцький ізліз з крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхалася, простягаючи йому руки.

«І оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуевицький бився із скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині і проганяв розбійника з Київгазу... Кукуевицький таки герой, а я... Ех-х!..»