Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і... Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова...

Валера Галушкинський сьогодні не грав,— він поїхав з батьками у село в гості до родичів,— другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23-5. Ігор Дмитруха гасав по полю, як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор не бачить цього? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, що дзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, виглядав у вікно. Не міг він не виглядати.

Несподівано Монькін прорвався до дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, з усієї сили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, «засвітив свічу». М'яч злетів високо вгору і впав... прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім непередбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка...— це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.

Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.

І раптом у Шурика всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника.

Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев'яні штахети, по яких вився дикий виноград.

Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.