І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав... Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завпедші Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду»,— це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А, найголовніше,— як він грає у футбола! Ах, як він грає у футбола! Для хлопців він — і Блохін, і Мунтян, і Колотов, і Веремєєв разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити хоч один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.

Щоправда, одного разу... Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони не однаково — хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани — Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:

– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

– Яблуко,— казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців по домовленості був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.